Теорія прихильності: як формуються стосунки

У 1960-х психологи з Глазго (Шотландія) щомісяця відвідували 60 родин із немовлятами й записували, до кого діти тягнуться найбільше. Результат здивував: у 39% випадків найсильніше дитина була прив'язана зовсім не до того дорослого, який найбільше її годував, купав і переповивав. Вирішальним виявилося інше: хто швидко й чуйно відповідав на її сигнали та охоче з нею грався^[1].

Коли ми говоримо про стосунки з батьками, друзями чи партнером, то рідко замислюємося, чому одним довіряємо, інших уникаємо або боїмося відкритися. Ці реакції часто мають дитяче коріння. Теорія прихильності досліджує, як перший досвід близькості впливає на те, як ми любимо, спілкуємося й переживаємо емоції впродовж усього життя. Прихильністю психологи називають емоційний зв'язок дитини з тим, хто про неї піклується. У побуті частіше кажуть «прив'язаність», і йдеться про те саме.

Походження та розвиток ідеї прихильності

У середині XX століття британський психіатр і психоаналітик Джон Боулбі запропонував ідею, яка тоді здавалася сміливою: прихильність є вродженою потребою в захищеності, а не звичкою, що виникає через годування. Він описував її як «тривалий психологічний зв'язок між людьми», який починається з перших місяців життя. У 1951 році на замовлення Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) Боулбі підготував доповідь «Материнська турбота і психічне здоров'я». У ній він доводив, що позбавлення материнської турботи в ранньому дитинстві шкодить розвитку, а збереження родини є найкращою профілактикою^[2]. Боулбі цікавило, чому діти так гостро реагують на розлуку з батьками і чому тривога не минає навіть тоді, коли їх нагодували й доглянули.

На той час панували інші пояснення. Фрейд вважав, що дитина прив'язується до матері, бо та задовольняє її біологічні потреби. Біхевіористи говорили про умовні рефлекси: мати дає їжу, і дитина звикає до неї як до джерела задоволення. Цю ідею згодом жартома назвали «любов'ю через шлунок». Боулбі ж помітив, що саме годування тривоги не знімає. Діти прагнули емоційної присутності, тепла й відчуття, що поруч є хтось надійний. Саме це, на його думку, і було ключем до прихильності.

Навіщо потрібна прихильність: еволюційне пояснення

З погляду еволюції прихильність має практичну функцію: допомогти вижити. Немовля не може захистити себе, знайти їжу чи впоратися з небезпекою. Дитина, яка тримається близько до дорослого, що про неї піклується, має більше шансів дорости до зрілого віку. Тому природний добір закріпив вроджений механізм: коли малюк відчуває загрозу, він шукає близькості з тим, хто дає йому захист. Плач, усмішка, повзання слідом за мамою працюють як сигнали, що кличуть дорослого.

Цей зв'язок створює так звану «безпечну базу», емоційну опору, від якої можна відходити, щоб досліджувати світ. Якщо дитина знає, що мама чи тато поруч і прийдуть на допомогу, вона менше боїться й сміливіше цікавиться новим. Якщо ж дорослий байдужий або непередбачуваний, дитина весь час насторожі, і це позначається на її поведінці та самооцінці.

Класичні дослідження, що підтвердили гіпотезу

Ідеї Боулбі отримали потужну підтримку від інших дослідників, які перевіряли їх в експериментах і спостереженнях.

«Незнайома ситуація» Мері Ейнсворт

Психологиня Мері Ейнсворт, яка працювала з Боулбі, створила лабораторну процедуру «Незнайома ситуація»^[3]. Однорічна дитина разом із мамою потрапляє в незнайому кімнату з іграшками. Далі йдуть кілька коротких епізодів по кілька хвилин: заходить незнайома людина, мама виходить і повертається, дитина лишається з незнайомкою, а потім і зовсім сама. Дослідників найбільше цікавить момент зустрічі після розлуки. Виявилося, що діти поводяться по-різному і ці відмінності доволі сталі.

Ейнсворт виокремила три типи прихильності: надійну (її ще називають безпечною), тривожну (амбівалентну, або опірну) та уникальну. Діти з надійною прихильністю сумують, коли мама йде, але швидко заспокоюються, щойно вона повертається, і знову граються. Діти з тривожною прихильністю дуже засмучуються, а після повернення мами довго не можуть утішитися: тягнуться до неї й водночас сердито відштовхують. Діти з уникальною прихильністю майже не реагують на розлуку й не виявляють радості при зустрічі.

Пізніше психологині Мері Мейн і Джудіт Соломон описали четвертий тип, дезорганізовану прихильність. Дитина поводиться суперечливо: шукає близькості й боїться її, може навіть завмирати від страху, коли з'являється мама чи тато. У звичайних родинах такою буває прихильність приблизно в 15% немовлят, а в групах ризику, наприклад коли дитина зазнала жорстокого поводження, удвічі-втричі частіше^[4]. Метааналіз понад 20 тисяч «незнайомих ситуацій», проведених у різних країнах, дав таку картину: надійна прихильність у 51,6% дітей, дезорганізована у 23,5%, уникальна у 14,7%, тривожна у 10,2%^[5]. Уникальна й дезорганізована частіше траплялися в сім'ях із соціальними й економічними труднощами.

Експерименти Гаррі Харлоу

Ще один відомий експеримент провів американський психолог Гаррі Харлоу^[6]. Він помістив мавпенят у клітки з двома штучними «матерями»: одна була з дроту й мала пляшечку з молоком, друга була обгорнута м'якою тканиною, але їжі не давала. Мавпенята підходили до дротяної лише поїсти, а решту часу проводили з м'якою, обіймали її й бігли до неї, коли лякалися. Пляшка молока програла шматку м'якої тканини. Для дитинчат дотик і відчуття захисту важили більше, ніж саме годування. Боулбі 1958 року відвідав лабораторію Харлоу й побачив у цих результатах підтвердження своєї думки: розвиток дитини залежить від чуйності того, хто про неї дбає^[7].

Як формується прихильність у перші роки життя

Психологи Рудольф Шаффер і Пеггі Емерсон стежили за тими самими 60 немовлятами з Глазго впродовж першого року життя, а потім ще раз оглянули їх у 18 місяців. На основі цих спостережень вони описали чотири стадії розвитку прихильності^[1].

Передприхильність (0–6 тижнів)

Новонароджений ще не прив'язаний до конкретної людини, але активно взаємодіє: дивиться на обличчя, стежить очима, плаче. Схожим чином він реагує і на людей, і на предмети. Ці сигнали привертають увагу дорослих і стають першими кроками до взаємодії.

Нерозбірлива прихильність (6 тижнів – 7 місяців)

Дитині вже більше подобаються люди, ніж предмети, вона впізнає знайомі обличчя й частіше всміхається тим, хто поруч найчастіше. Проте особливого улюбленця ще немає, і на руки малюк охоче йде й до незнайомих.

Вибіркова прихильність (7–9 місяців)

З'являється сильна прив'язаність до однієї людини. Дитина протестує проти розлуки з нею й насторожено ставиться до незнайомців. Страх чужих і плач, коли мама виходить, у цьому віці є нормальною й очікуваною поведінкою.

Множинні прихильності (з 10 місяців)

Дитина формує зв'язки з кількома людьми: другим із батьків, бабусею, братами й сестрами, нянею. До 18 місяців кілька прихильностей мали 87% дітей у дослідженні Шаффера й Емерсон. Коло близьких розширюється, проте зазвичай одна людина лишається головною опорою.

Коротко: прихильність виростає з чуйності, тож важить, наскільки швидко й точно дорослий відповідає на сигнали дитини, а кількість годин поруч чи хто годує, вирішальними не є.

Що впливає на якість прихильності

Надійна прихильність формується не в усіх дітей. Це залежить від кількох чинників:

• Наявність сталої людини, яка доглядає: діти в інтернатах чи в прийомних родинах, де опікуни часто змінюються, нерідко не встигають навчитися довіряти дорослим. У дітей, яких усиновили з інтернатних закладів або прийомних сімей, дезорганізована прихильність трапляється частіше^[5].
• Якість взаємодії: регулярна, передбачувана реакція дорослого на потреби дитини дає відчуття безпеки. Якщо дитину ігнорують, вона вчиться покладатися лише на себе.
• Травматичний досвід: насильство, нехтування потребами чи часта зміна тих, хто доглядає, порушують механізм формування прихильності.

Важить і досвід самих батьків. Аналіз 95 вибірок, у яких узяли участь 4819 пар «дорослий і дитина», підтвердив, що уявлення батьків про власні дитячі стосунки пов'язане з тим, яка прихильність складається в їхньої дитини. Проте зв'язок помірний, а батьківська чуйність пояснює його лише частково^[8]. Тож ніякої «спадковості» тут немає: багато батьків із важким дитинством виховують дітей із надійною прихильністю.

Нестача надійного зв'язку в перші роки життя може серйозно позначитися на емоційному розвитку. Допомогти можна і в цьому віці. Національний інститут охорони здоров'я та досконалості допомоги Великої Британії (NICE) радить пропонувати батькам, прийомним батькам і опікунам дошкільнят із труднощами прихильності програми відеозворотного зв'язку. Фахівець разом із дорослим переглядає записи їхньої взаємодії й показує, як краще розуміти сигнали дитини та не лякати її власною поведінкою^[9].

Чотири основні стилі прихильності

Стиль прихильності є звичним способом, у який людина будує близькі стосунки. Його основа закладається в досвіді з тими, хто доглядав нас у дитинстві. Якщо дитина отримувала достатньо тепла, турботи й передбачуваної підтримки, вона, найімовірніше, виросте впевненою в собі й здатною довіряти іншим. Якщо ж досвід був хаотичним або травматичним, можуть скластися менш стійкі стилі. Психологи виділяють чотири основні типи, і кожен має своє дитяче коріння. Від нього залежить і те, як стилі прихильності впливають на стосунки у дорослому віці.

Надійний стиль

Надійний (безпечний) стиль формується, коли батьки або інші дорослі були емоційно доступними, реагували на потреби дитини й давали їй відчуття стабільності. Дорослі з надійним стилем не бояться зближення, легко довіряють, відкрито говорять про почуття й можуть попросити допомоги, не стаючи залежними від партнера. У конфлікті вони здатні вести діалог і поважати почуття іншого. Це найпоширеніший стиль, хоча й не такий всеохопний, як іноді пишуть в інтернеті: серед дітей у «незнайомій ситуації» він трапляється приблизно в половини.

Тривожний стиль

Тривожний стиль зазвичай складається там, де батьківська увага була непослідовною: то турботливою, то байдужою. Дитина не знала, чого чекати, і жила в постійній емоційній напрузі, тож навчилася голосно вимагати уваги. Дорослі з таким стилем сильно прагнуть близькості й водночас бояться бути покинутими. Їм потрібні постійні підтвердження любові, вони часто хвилюються, що їм не відповідають взаємністю, і можуть здаватися ревнивими або залежними.

Уникальний стиль

Уникальний стиль часто пов'язаний із дитинством, у якому вияв емоцій висміювали або карали, а прохання про допомогу ігнорували. Дитина вчиться не покладатися на інших і пригнічувати свої потреби. У дорослому віці така людина тримає дистанцію, неохоче відкривається, уникає глибоких розмов і зобов'язань, боїться втратити незалежність і може здаватися самодостатньою або навіть холодною.

Дезорганізований стиль

Це найсуперечливіший стиль: людина водночас прагне близькості й боїться її. Його коріння зазвичай у дитинстві, де дорослий був для дитини і джерелом підтримки, і джерелом страху. Так буває, коли дитина пережила насильство, жорстоке поводження або жила в глибокій емоційній нестабільності. У дорослих стосунках це може проявлятися непослідовністю: ніжність різко змінюється відстороненістю чи спалахами гніву, людині складно заспокоїтися й довіряти навіть тим, кого вона любить.

Порушення прихильності

Ненадійний стиль прихильності є одним із варіантів норми, хворобою його не вважають. Розлади прихильності є окремою, значно рідкіснішою історією. Їх діагностують у дітей, які в ранньому віці не мали жодного надійного емоційного зв'язку з дорослим через тяжку нестачу турботи або соціальне нехтування. Для діагнозу фахівець має сам спостерігати дитину разом із тими, хто про неї піклується, а лікування полягає насамперед у тому, щоб у дитини з'явився дорослий, до якого вона зможе прив'язатися^[10]. У психіатрії виділяють два такі розлади. У Міжнародній класифікації хвороб 11-го перегляду (МКХ-11) це реактивний розлад прихильності (6B44) і розлад розгальмованої соціальної взаємодії (6B45).

Наскільки вони поширені, залежить від умов життя дітей. Серед 1646 дітей 6–8 років із бідного міського району у Великій Британії реактивний розлад прихильності мали приблизно 1,4%^[11]. Серед дітей, які зазнали жорстокого поводження чи виховувалися в закладах, ці розлади трапляються значно частіше: за метааналізом 2026 року, реактивний розлад у 9,6%, а розгальмований у 20,1%^[12].

Коротко: тривожний чи уникальний стиль прихильності не є діагнозом. Розлади прихильності стосуються дітей, які пережили тяжку нестачу турботи, і ставить їх лише фахівець після спостереження.

Реактивний розлад прихильності

За Міжнародною класифікацією хвороб, цей діагноз ставлять лише дітям: не раніше ніж з 1 року, коли ознаки з'явилися до 5 років і коли в історії дитини була тяжка нестача догляду, як-от занедбаність, жорстоке поводження чи виховання в закладі. Розлад аутистичного спектра потрібно виключити^[13]. Дитина з цим розладом майже не шукає втіхи в дорослих, навіть коли їй страшно, боляче чи сумно, і майже не відгукується, коли її намагаються заспокоїти. Вона може здаватися емоційно байдужою, замкненою, уникати тілесного контакту й рідко всміхатися. Найчастіше за цим стоїть глибоке емоційне занедбання, коли дорослі не помічали потреб дитини, ігнорували її або поводилися жорстоко. У таких умовах дитина просто не навчилася довіряти людям і не відчула, що хтось може бути для неї джерелом безпеки.

Розлад розгальмованої соціальної взаємодії

У попередній класифікації хвороб (МКХ-10) цей стан називався розгальмованим розладом прихильності. Він проявляється майже протилежно. Дитина, яка пережила брак сталого емоційного контакту, надто легко йде на контакт із будь-ким, навіть із повністю незнайомими людьми. Вона не розрізняє, хто їй близький, а хто чужий: сама підходить до сторонніх дорослих, обіймає їх, сідає на коліна, розповідає про особисте так, ніби це рідні, і може піти з незнайомцем, не озирнувшись на свого дорослого. Обережності й сором'язливості, звичних для малюків її віку, вона не виявляє, і саме це робить її вразливою.

Вплив прихильності на доросле життя

Боулбі вважав, що з досвіду ранньої близькості складаються «внутрішні робочі моделі», тобто уявлення про себе й про те, чи можна покластися на інших. Вони непомітно супроводжують людину в підлітковому віці, у дружбі, роботі й романтичних стосунках. Це щось на кшталт емоційного автопілота, який підказує, як реагувати на близькість, конфлікти, підтримку та втрату.

1987 року психологи Сінді Хейзен і Філіп Шейвер запропонували дивитися на романтичне кохання як на ту саму прихильність, тільки між дорослими. Їхні опитування показали, що три стилі серед дорослих трапляються приблизно в тих самих пропорціях, що й серед немовлят (у газетній анкеті, на яку відповіли 620 читачів, надійний стиль мали 56%, уникальний 25%, тривожний 19%), а люди з різними стилями по-різному переживають кохання й по-різному згадують стосунки з батьками^[14]. Відтоді саме з цієї роботи почалося вивчення прихильності в парах.

Люди з надійним стилем зазвичай будують довірливі, стабільні стосунки й розв'язують конфлікти без драм, бо близькість не здається їм загрозою. У людей із ненадійними стилями труднощі бувають різні: тривожність через стосунки й страх бути покинутими, дистанція й небажання ділитися почуттями або хаотичні спалахи, коли потреба в любові й страх перед нею співіснують.

Дитячий стиль не є вироком. Метааналіз 127 робіт, у яких простежили понад 21 тисячу випадків прихильності від немовлячого віку до ранньої дорослості, показав лише помірну стабільність, а на проміжках понад 15 років помітного зв'язку вже не було^[15]. Нові надійні стосунки, психотерапія й життєві зміни можуть поступово змінювати те, як людина почувається в близькості.

Читайте:

Як зрозуміти, що ваші стосунки здорові

Здорові стосунки: за якими ознаками їх упізнати, як у парі проявляються довіра, повага й особисті межі, чим ні...

Дослідження пов'язують прихильність і з психічним здоров'ям, хоча зв'язки ці статистичні й помірні. За метааналізом майже 6 тисяч дітей, ненадійна прихильність підвищує ризик проблем поведінки, як-от агресії й непослуху, і найпомітніше це для дезорганізованої^[16]. Зв'язок із тривожністю та смутком у дитинстві слабший^[17]. Психологи пов'язують ненадійну прихильність і з дорослими труднощами: тривожними розладами, депресією, проблемами з тим, як упоратися з негативними емоціями, проте причиною їх вона є далеко не завжди. Якщо в дитинстві було насильство, наслідки психологічної травми іноді доходять до симптомів посттравматичного стресового розладу. Ці труднощі можуть позначатися й на тому, кого людина обирає в партнери.